Министр образования и науки Гриневич — девиант

Министр образования и науки Гриневич — девиант. Не каждое государство может таким похвалиться… :)·

Гриневич МОН плагиат

 

Олег Смирнов поделился ссылкой в группе «Плагіат».

Плагіат міністра освіти Гриневич став об’єктом дослідження в магістерській роботі про девіантну поведінку. Автор — Ключка Катерина, магістр Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка:

СПЕЦИФІКА МЕДІЙНОГО ВІДОБРАЖЕННЯ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ

«У нашому дослідженні ми вивчатимемо відображення в медіа лише тієї поведінки, яка потенційно викликатиме осуд, а отже, згідно із дефініцією і є девіантною.

Для того, щоб визначити та вивчити специфіку медійного відображення девіантної поведінки ми взяли за основу один інформаційний привід – виявлення плагіату в дисертації Голови Міністерства освіти Лілії Гриневич – та проаналізували його висвітлення у п’яти виданнях. Вибірка видань була випадковою. Основним критерієм відбору засобів масової інформації була лише наявність висвітлення події (перша інформаційна хвиля). Багато медіа, в тому числі й вагомі регулятори соціальних процесів, наприклад, «Дзеркало тижня», жодним чином не відреагували на цей інформаційний привід, хоча тема плагіату на сторінках видання тільки у цьому році була представлена статтями «Плагіат або крадіжка», «Плагіат і Феміда», «Плагіат як ознака суспільної деградації» «Подолати плагіат. Місія неможлива?».

Таким чином емпіричною базою дослідження стали статті медіавиданнь «Depo.ua», «Вести», «Старана.ua», «Конкурент» та «Позиция». Зауважемо, що всі статті наведених видань, які стосувались аналізованої теми, були із посиланням на одне джерело – дослідження Сайту «Помилки та фальсифікації в наукових дослідженнях» [6], тож наявна певна одноманітність у судженнях та висновках.

Проаналізувавши заголовки та ліди досліджуваних статей, можна зробити висновок, що одним з перших складників висвітлення девіантної поведінки є викриття девіанта. Так, в інтернет-виданні «Конкурент» [7] одразу після заголовку розміщено відповідний лід: «Міністр освіти Лілія Гриневич викрита в плагіаті: цілі цитати з її наукових статей є запозиченням у інших дослідників без вказівки їх авторства». Всеукраїнська газета «Позиция» одразу в заголовку вказує на те, що суб’єкт інформаційного приводу є девіантом: «Министра Гриневич уличили в плагиате». Майже такий самий заголовок має і стаття ресурсу «Старана.ua»: «Министра образования Лилию Гриневич уличили в плагиате» [8]. Лід статті «Depo.ua» має такий вигляд: «Група Дисергейт, яка перевіряє роботи вчених на плагіат, знайшла поцуплені рядки у двох статтях очільниці МОН Лілії Гриневич» [9]. У цьому випадку прийменник «поцуплений» виступає для аудиторії маркером девіантної поведінки, адже крадіжка є порушенням не лише прийнятих правових норм, а й етичних. Газета «Вести» розмістила статтю під заголовком «Главу Минобразования Гриневич поймали на плагиате» [10]. Знову ж таки, дієслово «піймати» в даному контексті вживається як синонім до «викриття».

Зазначимо, що сам факт викриття, по-перше, чітко вказує аудиторії на девіанта, по-друге, підсилює значимість його порушення норм чи правил загальноприйнятої поведінки, адже «викривати» означає розкривати, показувати щось приховане [11, 415]. Тобто в аудиторії може виникнути нарощування негативного ставлення до девіанта не лише через його анормальний вчинок, а ще й через його приховування від суспільства.

Другим складником відображення девіантної поведінки у медіа є осуд, тобто вияв негативного, несхвального ставлення до кого-, чого-небудь [11, 792]. Звісно, виявивши цей складник, зауважимо, що осуд у медіатекстах межує із порушенням журналістських стандартів (особливо якщо мова йде про інформаційний жанр журналістики). «Старана.ua» використовує для осуду цитування (вказуючи першоджерело): «И вот попалась в наши сети еще одна добыча. Ничего нового в методах заимствования мы в проанализированных статьях, понятное дело, не открыли. Они те же – цитаты без кавычек и указаний на авторство, замены одного объекта на другой (только теперь не крови на лимфу, мяса на шоколад или курсантов на студентов, а студентов на школьников). Аж заскучать можно, – пишут авторы расследования, – Но КТО это делает! Кто теперь гордо сверкает на солнце!». Наведене цитування продукує негативні емоції до девіанта, а також ніби відокремлює його від аудиторії, адже ставлячи риторичні запитання «хто це робить?» автор свідомо чи ні зачіпає соціально-психологічний феномен «Ми-Вони», при якому «Ми» – універсальна психологічна форма самосвідомості будь-якої сукупності людей, яка завжди протилежна феномену «Вони» [12]. «Позиция» так вербалізує свій осуд: «Гриневич приписала себе цитаты, которые слово в слово скопированы у педагогов из Житомира, даже не исправив ошибки в тексте». Тут особливий акцент зроблено на тому, що Гриневич не виправила («навіть») помилок, що має «підігріти» обурення читача та змусити його ще більше осуджувати девіанта. «Вести» у своєму матеріалі розмістили обидві наведені цитати.

Специфікою відображення девіантної поведінки у медіа можна назвати відсутність вирішення висвітлюваної проблеми. У жодному з аналізованих видань не наведено, яким чином девіант може виправити ситуацію. Також немає прогнозування, як саме наведена анормальна поведінка може вплинути на суспільство чи його окремі групи. Іде лише нарощування негативу до суб’єкта девіації. Тобто потенційно реципієнт залишається із загостреним відчуттям несправедливості та внутрішнім бажанням усунути це відчуття. Найефективніша форма катарсису в цьому випадку – покарання, але реципієнт не має змоги її втілити, тож залишається на стадії осуду та нарощуванні негативу до девіанта. Проте це є лише гіпотезою для наступних наукових пошуків. Також ми свідомі того, що обрали для вивчення лише першу інформаційну хвилю, але коли мова йде про будь-яку проблематику, що має суспільно-важливе значення, вирішення проблеми має визначальний характер.

Наостанок зауважимо, що Лілія Гриневич опулікувала 19 листопада допис на своїй сторінці у «Facbook», у якому дає свій коментар, що створило другу інформаційну хвилю. Гриневич зазначає, що «…усвідомила – неможливо поєднувати політичну діяльність і наукову роботу. Відклала ідею докторської дисертації до кращих часів. Жодних наукових статей з того часу не публікувала.» На основі цієї тези вже почав з’являтись новий медіаконтент, наприклад: «Скандальное разоблачение в плагиате: министр образования Лилия Гриневич изнасиловала украинскую науку «впопыхах» («w-n.com.ua»). Але більшість медій підхопило іншу тезу міністра: «Прекрасно розумію, ЧОМУ ця компіляція просувається в мережі саме зараз – люди Табачника запланували реванш і готували тріумфальне повернення до ключових посад в системі освіти». Наведемо приклади заголовків, що спираються саме на цей аспект заяви Гриневич: «Гриневич и плагиат: министр обвинила в скандале «руку Табачника»» («Вести»); «Люди Табачника постарались: Гриневич рассказала, зачем раздули скандал вокруг ее докторской» («Обозреватель»); «Министр образования Гриневич списала скандал с плагиатом на происки людей Табачника» («Страна.ua»). Можемо зробити висновок, що Гриневич (сама або за допомогою спін-доктора) певним чином скоригувала негативний інформаційний потік в сторону суб’єкта, присвоївши йому ярлик девіанта.

Висновки. Проілюстровані в дослідженні форми висвітлення девіантної поведінки в медіа є типовими, аналіз інформаційного простору вказує на популярність таких технологій. На основі проаналізованого випадку ми можемо виокремити певну закономірність. По-перше, засоби масової інформації «викривають» девіанта, вказують аудиторії на його провину перед суспільством. По-друге, так чи інакше осуджують девіанта чи його анормальну поведінку. По-третє, залишають реципієнта наодинці з проблемою, не подаючи її розв’язання. Проте сам факт висвітлення девіантної поведінки може розглядатись і як акт покарання (за аналогією історії відомі факти, коли на тих, хто порушував закон, вішали каральні таблички для привселюдного осуду). Варто також зазначити – чи є девіантною поведінка, чи ні визначає аудиторія, проте журналіст, як частина суспільства у якому він існує, маркує ту чи іншу подію (або її суб’єкт) як такий, що відповідає чи ні загальноприйнятим у цьому суспільстві нормам. Проте це питання варто розробляти в окремих наукових дослідженнях.»